Мистецтво 10 клас " Мистецтво арабо-мусульманського культурного регіону. Архітектура й образотворче мистецтво"

 Мистецтво арабо-мусульманського культурного регіону.

Архітектура й образотворче мистецтво. 

1. Вплив ісламу на мистецтво арабського регіону.

Зрозуміти душу народу, особливості його уявлень про світ допомагають багатовікові культурні традиції. Ознайомлюючись з мистецтвом арабо-мусульманського регіону, необхідно враховувати, що в основу культури багатьох народів Близького Сходу, Середньої Азії, які зробили значний внесок у розвиток світової цивілізації, покладені традиції ісламу. Започаткування ісламу пов’язано з діяльністю пророка Магомета (Муххамада) (570 – 632 рр.) Це був історичний діяч, який заснував мусульманську громаду в Аравії, проповідуючи серед арабів Священне Писання (Коран). Місто Мекка, де народився і жив Магомет, перетворилось на головне святилище мусульман. В іншому місті Медині, де тривалий час проповідував Магомет, сформувались основні ісламські ритуали і обряди. П’ять обов’язків мусульманина («п’ять стовпів ісламу») – сповідувати символ віри (вірити в те, що Аллах – єдиний бог, а Магомет його пророк), п’ятиразова молитва намаз (салят), хадж (паломництво до Мекки до храму Кааби, де зберігається священний камінь у формі кубу; мусульмани вірять, що це посланець (ангел) Аллаха, покликаний заступатись за людей перед Богом), ураза (піст протягом місяця рамадан, не можна вживати їжу доти, доки світить сонце, навіть ковтати слину не можна), зак’ят (податок на майно та доходи, що розподілявся між бідними членами громади). За відносно короткий період іслам став панівною релігією на Близькому Сході і поширився далеко за межами Аравійського півострова від Індії до Іспанії. Міста Дамаск, Багдад, Каїр, Кордова, Бухара, Самарканд перетворились на центри освіти, науки та мистецтва. Створювались бібліотеки, університети, школи, медресе (медресе Шердор, Самарканд, Узбекистан). 2 Сьогодні іслам охоплює населення понад 120 країн переважно Азії та Північної Африки, у 28 з них він оголошений офіційною релігією. В інших регіонах існують мусульманські громади й духовні центри. Більшість мусульман не є арабами. Проте мусульманське мистецтво різних країн об’єднане духом спільної релігійної ідеології та художніми канонами, закладеними ще арабськими народами. 

 

2. Архітектура Арабського Сходу.

Не дивлячись на війни та зміну влади, арабські міста швидко розростались. Завдяки морській та караванній торгівлі, паломництву віруючих, міграціям ремісників.

В архітектурі арабо-мусульманського культурного регіону вирізняють культові і світські споруди. До останніх належать житлові будинки, караван-сараї, ринки, які зберігають до ісламські арабські традиції. Регіональна своєрідність виявилась, насамперед, у сакральній архітектурі.

 Найпоширенішою культовою спорудою і символом духовної культури мусульман є мечеть – місце для молитви і богослужіння. В ній можна побачити зразки різних видів мистецтва – приклади каліграфії, книжкові мініатюри, вироби з кераміки, металу та скла, різьблення по дереву та каменю, текстиль, килими. 

Перші мечеті, як стверджував арабський історик ІХ ст. аль-Балазурі, були «намальованими»: вони являли собою окреслену, іноді обведену ровом квадратну ділянку землі. Побудовані мечеті з’явились лише у 665 – 670 рр. Вони являли собою квадратний двір, оточений галереями на стовпах або колонах. На боці, оберненому до Кааби, ставили п’ять або більше рядів колон, які створювали відкриту у двір молитовну залу. Так сформувався поширений в архітектурі арабських країн тип колонної мечеті. Особливої виразності інтер’єрам колонних мечетей надавали ряди арок, на які спирався дах. 

Важливої рисою будь-якої мечеті з кінця VІІ – початку VІІІ ст. став міхраб – орієнтована на Каабу священна ніша (пласка, умовна, вигнута), перекрита аркою або півсферою, і вставлена в раму. Верхівка міхрабу, згідно мусульманській традиції, забезпечує ментальний зв’язок з Каабою. 

Мечеть у Медині, споруджена за життя Магомета, стала взірцем для створення інших мечетей Багдада, Каїра, Стамбула. Територія будівлі постійно збільшувалась, її площа приблизно як 56 футбольних полів. 

Соборна мечеть (джамі) відрізняється від буденної (масджид) наявністю мінбара – кафедри, з якої імам (глава мусульманської общини) проводить обов’язкову проповідь по п’ятницям. Починаючи з VІІІ ст. важливою ознакою соборної мечеті став мінарет. З цієї високої вежі муедзин закликає (азан) мусульман на молитву, адже звідси його голос чути мешканцям усього міста.

Невеликі мечеті зазвичай мають один мінарет або не мають його взагалі, середні – два, великі – від чотирьох до шести. У мечеті пророка Магомета в Медині (Саудівська Аравія) їх найбільше – десять. Мінарети, зазвичай круглі (зазвичай на сході) або квадратні (зазвичай на заході) в плані, завершувались ліхтарем, банею або шатром. Їх прикрашали цегляною кладкою, різьбленням, глазурованою керамікою, ажурними балконами та карнизами, стрічками орнаментів та написів. Відомі також три спіралеподібних мінарети – два в Самаррі (Ірак) і один в Каїрі (Єгипет, мечеть Ібн Тулуна). 

З ХІІ ст. на сході поширився тип соборної мечеті з чотирма айванами (колонними залами без передньої стіни) на кожному боці двору. 

Найголовнішим храмом мусульманського світу є мечеть АльХарам у Мецці – великий майдан, оперезаний галереями навколо Кааби. З давнини в долині, де розташована Мекка, заборонялось полювати, займатись землеробством, проливати кров. Це була заповітна для західно-аравійських племен територія. Бажаючи привернути на свій бік населення всієї Аравії, Магомет оголосив Мекку священним містом мусульман, а Каабу – головною мусульманською святинею. 

З 624 р. Кааба назавжди стала священним центром ісламу і кіблою (священним орієнтиром мусульман, які моляться, звертаючись на її бік). Під час молитов мусульмани всього світу повертаються обличчям до цього священного каменю. Тут виголошують проповіді, пов’язані з важливими подіями мусульманського світу. Сьогодні святилище, яке стоїть в центрі головної мечеті Мекки, являє собою кам’яний куб висотою 15 м зі сторонами 10 та 12 м, орієнтований по сторонам світу. У східний кут на висоті 1,5 м вмонтований священний «чорний камінь», що складається з трьох оплавлених у срібло шматків, можливо метеоритів. Кожного року Каабу драпують новою кісвою (чорна тканина з вишитими сріблом та золотом сурами (главами) Корану). 

В сільських районах Палестини та Сирії династія Омейядів будувала свої помістя. З часом вони перетворились на «палаци пустелі». Найбільш відомі з них – Кусейр-Амра, Мшатта в Йорданії та Хірбет аль-Мафджар в Ізраїлі, Кас раль-Хайр аш-Шаркі в Сирії, побудовані у VІІІ ст. Вони були прикрашені орнаментальними та сюжетними розписами, мозаїками, рельєфами з каменю та стуку (штучного мармуру). 

Розвиток культової архітектури Омейядів в Сирії та Палестині розпочався, коли в Єрусалимі побудували Куббат ас-Сахру (Баня Скелі) – третю за значущістю після Кааби в Мецці та мечеті Пророка в Медині святиню мусульман. 

Куббат ас-Сахра була зведена в 687 – 691 рр. на верхівці гори, священної для іудеїв, християн та мусульман. Тут Авраам, згідно переказів, на підтвердження своєї віри був готовий принести в жертву Богу сина, а Соломон побудував Єрусалимський храм. Будівля мала перевершити пишністю християнський храм Святого Гроба, «щоб не засліплювався розум 4 мусульман». Мусульмани сприймають Куббат ас-Сахру як символ перемоги ісламу. В храмі кількість архітектурних елементів кратне чотирьом. Оскільки це число асоціюється з чотирма літерами в арабському написанні слова «Аллах» та з квадратом як символом Кааби. Як з середини, так і зовні Куббат ас-Сахра дивує пишністю та вишуканістю. 

В містах Сирії та Палестини перші соборні мечеті будувались на ділянках, придбаних у християн. В нових спорудах використовувались матеріали та частини колишніх будівель. Так було зведено одну з найбільш значущих пам’яток епохи – Велику мечеть Омейядів в Дамаску (705 – 715 рр.), до якої ввійшли залишки римського святилища Юпітера Дамаського та християнської церкви Іоанна Хрестителя. Дамаська мечеть була прикрашена кольоровим мармуром та чудовими мозаїками з зображеннями фантастичного міста-саду. 

Халіфи династії Аббасидів (750 – 1258 рр.) перенесли центр халіфату до Іраку. Їхнє прагнення підкреслити могутність династії виражалось у небувалому розмаху будівництва міст. Ідея міста як символу влади втілилась в архітектурі нової столиці Багдаду, заснованого у 762 р. Місто (початкова назва Мадинат ас-Салам – Місто Миру) було моделлю Всесвіту, посередині якої стояв трон «повелителя правовірних». 

Підкреслено монументальний стиль мистецтва Аббасидів склався в завершеному варіанті в архітектурі та оформленні побудованого у середині ХІ ст. міста-резиденції Самарри (з арабського дослівно – приємна для очей, згідно легенд – це місто, де живе смерть). Перший з самарських палаців, Джаусак аль-Хакані (836 р.) розташовувався на території, лише ширина якої сягала 1,5 км. В ньому були комплекси урядових, парадних приміщень, підземні водозбірні цистерни, сади з басейнами, казарми, конюшні. 

Неперевершеною вважалась цегляна колонна Велика мечеть Самарри (площа 156 на 240 м). Від неї збереглись стіни та гігантський мінарет Мальвія (більше 50 м). На відміну від Багдаду, який зводився як палац, кожен з палаців Самарри будувався як місто, нагадуючи своєю композицією та масштабами резиденції царів Ассирії та Вавилонії. Палаци Самарри були розписані пласкими контурними фігурами, які скоріше натякали, чим зображували полювання, банкет, танок. Ці зображення частково відроджували традиції мистецтва далекосхідних імперій. З іншого боку, рельєфи, що прикрашали мечеті, палаци та будинки Самарри, свідчили про те, що в той період в мусульманському мистецтві почав формуватись новий тип орнаменту – арабеска. Мечеть Ібн Тулуна (876 – 879 рр.) в Каїрі (Єгипет), яка чудово збереглась до наших днів, блискуче завершила ряд грандіозних аббасидських мечетей колонного типу. 

З ХV – ХVІІ ст. в Середній Азії, Персії, Туреччині настала епоха створення грандіозних міських архітектурних ансамблів, велич і пафос яких мали здійснювати колосальне враження на підданих. Для будівництва міста Самарканд зібрали майстрів з Середньої Азії, Індії, Персії, Азербайджану, Іраку та Сирії. На початку ХV ст. в місті побудовано дві 5 унікальні споруди: соборна мечеть Тимура (Бібі-ханим, ПаніПовелителька) та його величний мавзолей Гур-Емір, увінчаний величною банею з керамічним декоруванням. 

В столицях держав Середньої Азії та в Персії центром архітектурного ансамблю стала парадна площа – регістан (Самарканд, Бухара) та майдан (Ісфахан). Пештак – портал з арок, який оформлює головний вхід до мечеті, медресе, караван-сараю, мавзолею або палацу, - «повернув» монументальні будівлі «обличчям» до міста. Ефектність архітектури досягалась завдяки керамічній мозаїці, мармуру, розписам, різьбленню, ліпнині, які , подібно цвітастому килиму, вкривали будівлі, заставляючи забути про масивність конструкцій. 

В містах Османської імперії велич верховної влади султану – «тіні Бога на землі» - підкреслювалась масштабами і формами турецьких мечетей. В цілому палац як зосередження влади залишався об’єктом «прихованої архітектури». 

Мімар (архітектор) Сінан (1489(90) – 1578(88) – один з найбільш відомих зодчих мусульманського світу. Його архітектурна спадщина – 318 споруд (окремі будівлі, культові комплекси, міські ансамблі). Найбільш відомі роботи майстра – соборні мечеті Шахзаде та Сулейманіє в Стамбулі, Селіміє в Едирні. 

До перлин ісламської архітектури належить Блакитна мечеть у Стамбулі – грандіозна споруда з каскадом сферичних куполів і шістьма мінаретами, в основі якої колишній християнський храм. Її інтер’єр, розкішно оздоблений кахлями, зачаровує сяючим мерехтінням відтінків синьо-блакитних кольорів завдяки світлу, яке проникає через численні вікна. У дворі – фонтан, адже мусульмани вмиваються перед тим, як зайти до храму. 

До шедеврів мусульманської архітектури відносять також палац Альгамбри в Гранаді, палаци та мечеті Кордови. Орнаменти візерунчастих кахлів мусульманської архітектури принесли популярність персидським килимам. 

Сьогодні мечеті будують не лише у країнах арабо-мусульманського регіону, а й у Європі та Америці. 

 

 

3. Специфіка ісламського живопису. Мистецтво каліграфії. 

Арабо-мусульманська культура не створила пластичного мистецтва – живопису, скульптури в європейському або античному розумінні. Адже іслам негативно ставився до зображення будь-якої живої істоти у живопису та скульптурі. Тому вони були представлені орнаментальними та абстрактними мотивами. 

Іслам ніколи не допускав можливості зовнішньої подібності Бога з людиною або іншою земною істотою, тому образотворче мистецтво було виключене з релігійного життя мусульманина, залишаючись досягненням, головним чином, світської культури. 

Надаючи зображенню реальну форму, людина тим самим ніби ставила під сумнів виключне право Бога на творчість, порушуючи головне положення ісламу «Немає Бога, крім Аллаха…» 

Художник, не сміючи уподібнювати свої твори Божим творам, не прагнув відтворювати земну реальність. Мусульманин сприймав земний світ як ілюзію світу справжнього, прихованого від очей смертного. Цей істинний світ абсолютної краси потрібно було осягати розумом через низку абстрактних понять та асоціацій, які викликаються читанням Корану, молитвами, написанням та спогляданням священних написів. 

Не зображення, а слово, художньо оформлене в вигляді напису або графічного символу, стало головним носієм релігійної ідеї ісламу. Священне слово Корану, начертане на входах-порталах та стінах будівель, написане на палітурках та сторінках рукописів, включене у візерунки на тканинах, килимах, виробах з кераміки, скла і металу, вплетене в орнаменти на фонтанах та поховальних комплексах, супроводжувало мусульманина все життя. 

Каліграфія та орнамент – декоративні форми втілення уявлень про безкінечну багатоманітність та красу створеного Аллахом світу – стали основами художньої творчості мусульман. 

Еквівалентами пластичного мистецтва в арабській культурі були художня каліграфія та мініатюрний живопис. Мистецтво каліграфії у світі ісламу вважалось найшляхетнішим, каліграфи мали свої академії і користувались великою пошаною. 

В ісламській концепції мистецтво в широкому розумінні є засобом облагородити матеріал. Для нього (ткацтва, архітектури, живопису, каліграфії) характерні повтори геометричних виразних мотивів, раптова зміна ритму і діагональна симетрія. Ісламське світорозуміння передбачає гостре відчуття ламкості світу, місткості думки та дії, почуття ритму. Іншим типовим прикладом арабо-мусульманської культури є арабеска (з франц. - арабський), специфічно-мусульманський орнамент, створений на основі точного математичного розрахунку, в якому логіка пов’язана з живою цілісністю ритму. 

Арабеска побудована на повторенні та примноженні одного або декількох елементів візерунку – геометричних фігур, рослинних мотивів. До малюнку арабески можуть вплітатись написи, зображення тварин, птахів, людей, фантастичних істот. Такий орнамент фактично виключає фон: один візерунок вписаний в інший, щільно заповнюючи поверхню. Цей принцип європейці назвали «страхом порожнечі». 

Елементи мусульманського декоративного мистецтва запозичені з історичного минулого, спільного для народів Азії, Близького Сходу та Північної Європи. Іслам асимілює ці архаїчні елементи, зводить їх до найбільш абстрактного й чистого визначення, певною мірою нівелює їх, і таким чином вони втрачають будь-який магічний характер. Як результат подібного синтезу арабеска має аналогії в арабській риториці та поезії, що 7 відрізняються паралелями та інверсією. Для мусульман арабеска – не тільки можливість створення мистецтва без картин, а й засіб розгляду картини чи того, що їй відповідає, в думках. У арабесці відтворення індивідуальної форми неважливе через нескінченість полотна. Безкінечний, що протікає у визначеному ритмі «рух» арабески може бути зупинено або продовжено в будь-якій її точці без порушення цілісності візерунку. 

Каліграфія, найшляхетніше візуальне мистецтво ісламу, має функцію, аналогічну іконам у християнському мистецтві, оскільки являє видиме тіло божественного Слова. Арабські слова у священних письменах зіставляються з арабесками, насамперед із рослинним орнаментом, пов’язаним з арабським символом дерева миру, листя якого відповідає словам священної книги. 

В арабо-мусульманському світі каліграфія широко використовувалась в архітектурі і як засіб передання текстів і просто для прикраси. Архітектори часом вкривали цілі стіни палаців і мечетей арабською в’яззю, стилізованими мотивами з рослинного світу та геометричними візерунками. 

Згідно одного з хадісів, Магомет сказав: «Письмо – половина знання». В середньовічній культурі мусульманських Сходу та Заходу ступінь оволодіння красою письма, або каліграфією (мистецтво зображення слова) став показником інтелектуальності, освіченості та духовної досконалості особи. 

Ранній почерк куфі (прямолінійні геометризовані форми) панував до ХІІ ст. і був канонізований як почерк, яким пишуться заголовки сур Корану. В кінці VІІІ – ІХ ст. популярним став почерк насх («переписка»). Інші почерки – мухаккак (дослівно - правильний, відрізнявся виразністю), чайхані (базиліковий, вишуканістю нагадував ніжний аромат квітучого базиліку), сульс (дослівно – одна третина, криволінійні та прямолінійні елементи співвідносились в пропорції 1:3), таукі (дослівно –указ, більш дрібний), ріка (найбільш скорописний з усіх почерків). 

В основі шести стилів письма була система «уставного письма» - хатт мансуб, яку винайшов багдадський каліграф Ібн Муклой (886 - 940). 

Це система пропорцій, яка визначається співвідношенням вертикальних та горизонтальних елементів букв, а також букв в слові та рядку. В Ірані, Азербайджані та Туреччині в ХV – ХVІІ ст. поширився особливий жанр каліграфії - кита: мініатюрна картина, зразок одного або декількох почерків.

 Орнаментальність як декоративна форма уявлень про красу світу перетворилася на підґрунтя художньої творчості мусульман. Арабська в’язь пронизує книжкову графіку, архітектуру, вироби декоративного мистецтва. Безперечно, релігійні обмеження щодо зображення живих істот позначилися на розвитку певних жанрів живопису та скульптури, проте їх дотримувалися далеко не всюди. Натомість тематика, виключена з релігійного життя, залишалася надбанням світської культури. Заборона стосувалася не самих зображень, а використання їх як об’єктів поклоніння. Галерея образів людей і тварин широко репрезентована у сюжетах книжкових мініатюр.  

Рукописна книга цінувалась мусульманському суспільстві як святиня і дорогоцінність і була спільним творінням каліграфа, орнаменталіста, мініатюриста і палітурника. Читання і розгляд рукопису мало забезпечувати інтелектуальне і естетичне задоволення. 

Мініатюри кінця ХІІ - ХІV ст., створені в майстернях міст Іраку, Персії, Сирії, Єгипту, поєднували традиції сирійського і візантійського живопису. Попри відмінності в художніх прийомах та сюжетах книжкові ілюстрації мають багато спільного: умовність в зображенні міста дії і персонажів поєднується з майстерністю володіння лінією і кольором, великою кількістю цікавих деталей; жанрові сценки, особливо в мініатюрах до повчальних коротких оповідань, «зафарбовані» гумором, іноді прихованою насмішкою; діючі особи відрізняються театральною виразністю жестів і жвавістю форм.

 Мініатюра впливала на стиль усіх видів декоративного мистецтва. Найбільш популярні зображення – сцени царських прийомів, застіль, полювань, битв, портрети правителя на троні або на коні – майже без змін переносились зі сторінок рукописів на вироби з кераміки, скла та бронзи, включались у візерунки на тканині, килимах, різьбленнях на скриньках з цінних порід дерева або слонової кістки (живопис на кераміці, знайденій на розкопках міста Фустат в Єгипті, або виконаний в майстернях персидських міст Рей та Кашан). 

У ХV ст. при дворі Тимуридів в Гераті (Персія) працювала кітабхане – книжкова майстерня, де були зібрані кращі каліграфи та живописці з Багдаду (Ірак), Ширазу та Тебризу (Персія). Саме там склався витончений стиль мініатюри, який відрізняли вишуканий малюнок та чисті фарби. В Гераті працював видатний мініатюрист Кемаледдин Бехзад (близько 1455 – 1535 (6) рр.) В своїх творах, як насичених дією, так і ліричних, що наводять на роздуми, він створив складний світ поетичних та філософських образів. 

Одним з найбільш умілих колористів був Султан Мухаммед (ХVІ ст.), автор аристократичних вишуканих портретів юних принців. Придворний художник Реза Аббасі (близько 1575 – 1635 рр.) автор галереї витончених образів юних придворних та виразних портретів старих. 

При дворі османських султанів в Стамбулі у ХV ст. працювали італійські майстри, у ХVІ – ХVІІ ст. – каліграфи, орнаменталісти та мініатюристи з Персії, Азербайджану, поруч з ними працювали і місцеві художники. Османські владики в першу чергу вимагали від художника вміння впевнено втілити ідею абсолютної влади султана. В турецькій мініатюрі султан виступав як ідеальний правитель, глава зразково облаштованої держави. Художники мали добре знати події, які вони відтворювали. Тому придворні художники часто одночасно були придворними істориками та супроводжували султана в військових походах. Турецькі мініатюри яскраві, змістовні, передають велику кількість деталей, що документально відтворюють образ епохи. 

Чудовим досягненням мистецтва є персидська багатокольорова кераміка мінаї (чаші та кубки, розписані фарбами поверх глазурі – склоподібного покриття на кераміці, що закріплюється високою температурою). 

Батьківщиною турецького керамічного мистецтва називають місто Ізнік. Кахлі та посуд різнилися формою й оздобленням. Зазвичай їх прикрашали орнаменти з квітковими мотивами (лотоси, троянди, гіацинти, півонії, гвоздики, тюльпани). До них додавали кипарисові гілочки, виноградні лози з листям, птахів. Часто вироби з кераміки відтворюють арабески, іноді зразки каліграфії. У кольоровій гамі переважають блакитні, сині, бірюзові, фіолетові відтінки, також поширені мідно-брунатний, томатно-червоний, рожевий і кораловий. Відображаючи природу, ці кольори гармонійно поєднуються — вони ніби «звучать». 

З усіх видів декоративно-ужиткового мистецтва, пов’язаних з ісламською традицією, найбільшої слави здобуло килимарство. 

Це ремесло сягає корінням у глибоку давнину, про що свідчать зразки, що збереглися, і згадка в тексті Біблії. Виробництво килимів набуло поширення передусім у Персії, Туреччині, країнах Південного Кавказу, а також в Індії. Здебільшого килими робили з вовни, найвишуканіші — із шовку, іноді додаючи золоті й срібні нитки. Також використовували натуральні барвники. 

У турецьких виробах використовували синьо-жовто-червону гаму і переважно геометричний зірковий орнамент. Давні перські майстри відтворювали у квіткових візерунках міфічні райські сади, у центрі композиції зазвичай розміщували медальйон. На килимах-картинах зображувалися сцени полювання, битв, фрагменти архітектури - палаців, мечетей. Палітру визначали теплі, але насичені кольори Сходу: червоний рум’янець сонця у спекотній пустелі, глибока синь неба або прозора блакить джерела. На невеликих молитовних килимах зображували арку.